У жовтні 2006 року на екрани вийшли «Відступники» Мартіна Скорсезе — фільм, який приніс режисерові його перший «Оскар», а Леонардо ДіКапріо подарував одну з найбільш нервових і складних ролей у його кар’єрі. Через двадцять років ця картина цікава не лише як кримінальний трилер. Це ще й історія особливого творчого союзу Скорсезе та ДіКапріо, який саме тоді почав набувати свого справжнього масштабу.
Є щось символічне в тому, що «Відступники» почалися для Леонардо ДіКапріо та Мартіна Скорсезе майже без вагань.
Сценарій Вільяма Монахана, заснований на гонконзькому фільмі Подвійна рокіровка, опинився у них приблизно в один час. Вони прочитали його — і не стали роками щось переробляти, обговорювати чи відкладати.
«Ми обидва прочитали його і сказали: “Ми повинні зробити цей фільм. Негайно”», — згадував ДіКапріо в інтерв’ю Los Angeles Times у вересні 2006 року.
Для Скорсезе це була третя спільна робота з Леонардо після «Банд Нью-Йорка» та «Авіатора». Але цього разу режисер хотів дати акторові щось зовсім інше.
І, як виявилося, ДіКапріо сам цього прагнув.
Скорсезе робив «Відступників» для Лео
Є дуже показове інтерв’ю Скорсезе, опубліковане The Independent ще до прем’єри.
Режисер пояснював, що цього разу не відчував, ніби знімає фільм через вимоги Голлівуду чи студії. За його словами, «Відступники» були фільмом, який він хотів зробити для Леонардо ДіКапріо.
Лео хотів зіграти жорсткішого героя, який походить із вулиці, а дія мала відбуватися в сучасному світі. Для самого Скорсезе це теж було незвично: «Відступники» стали його першим сучасним фільмом за багато років.
І тому Біллі Костіган виглядав своєрідним викликом для актора.
Після «Титаніка» ДіКапріо вже давно намагався довести, що він не збирається залишатися романтичним героєм. У «Бандах Нью-Йорка» він уже працював зі Скорсезе над жорстокою історичною драмою, в «Авіаторі» зіграв ексцентричного мільярдера Говарда Г’юза.
А тепер мав стати поліцейським, який роками живе під прикриттям серед бостонських гангстерів.
Тільки Біллі Костіган зовсім не схожий на традиційного героя бойовика.
Він боїться.
Постійно.
«24-годинна панічна атака»
Саме так ДіКапріо описував психологічний стан свого героя під час промокампанії фільму.
«24-hour panic attacks» — «24-годинні панічні атаки».
Ця коротка фраза, мабуть, найкраще пояснює його персонажа.
Костіган не може розслабитися ні на секунду. Він проник у злочинну організацію Френка Костелло, але знає: якщо його викриють, шансів вижити практично немає.
І водночас Біллі не може просто повернутися до нормального життя. Навіть поруч із поліцейськими він залишається людиною, яка повинна приховувати свою справжню особистість.
Ця постійна напруга і стала одним із головних інструментів ДіКапріо.
Його Біллі майже фізично не може заспокоїтися. Він нервує, кричить, робить різкі рухи, втрачає контроль. Але найцікавіше — моменти, коли актор майже нічого не робить.
Погляд.
Пауза.
Короткий вдих.
Відчуття, що герой намагається зрозуміти, чи не розкрили його вже.
Саме тут стає зрозуміло, чому Скорсезе так цінував ДіКапріо.
Лео вчиться бути бостонцем
Для ролі ДіКапріо довелося не просто змінити зовнішність чи манеру поведінки. Він мав переконливо заговорити бостонським акцентом.
І з цим він підійшов до справи дуже серйозно.
Йому допомагали Метт Деймон і Марк Волберг, які знали особливості бостонської вимови. ДіКапріо також спілкувався з людиною з Бостона, яка розповідала йому історії про місто та його кримінальне середовище.
Метт Деймон пізніше згадував, що Лео настільки занурився в роль, що навіть поза майданчиком продовжував говорити з бостонським акцентом.
Це була не просто робота над вимовою. ДіКапріо намагався зрозуміти середовище, у якому живе його персонаж.
Він гуляв Бостоном, слухав місцеві історії, спостерігав за людьми.
В одному з інтерв’ю актор порівнював місто з музеєм — настільки сильно його вражала кількість історії, яку можна буквально побачити навколо себе.
Для актора, який грав людину, сформовану цим середовищем, це було важливо.
Леонардо ДіКапріо і Метт Деймон: дві сторони однієї монети
У «Відступниках» є така конструкція:
Біллі Костіган — поліцейський, який прикидається гангстером.
Колін Салліван — гангстер, який прикидається поліцейським.
ДіКапріо та Метт Деймон грають практично дзеркальних персонажів. Протягом значної частини фільму вони майже не перетинаються. Актори фактично грали один проти одного, не граючи один з одним.
І коли їхні сюжетні лінії нарешті зустрічаються, ця сцена отримує особливу вагу.
Деймон розповідав, що вони зі Скорсезе довго працювали над нею — приблизно місяць — перш ніж зняти фінальну сцену на даху.
У результаті один із найважливіших моментів фільму став своєрідним зіткненням двох акторських світів: нервового, вибухового ДіКапріо і зовні набагато стриманішого Деймона.
А потім у кадрі з’явився Джек Ніколсон
Якщо Леонардо був емоційним центром «Відступників», то Джек Ніколсон був їхньою непередбачуваною стихією.
Френк Костелло у його виконанні міг за кілька секунд перейти від жарту до погрози.
І це стосувалося не лише персонажа.
Скорсезе дозволяв Ніколсону імпровізувати.
Дуже багато.
Настільки, що ДіКапріо іноді справді не знав, що зараз станеться.
В одному з найвідоміших епізодів Ніколсон несподівано використав пістолет під час сцени з Леонардо. Реакція ДіКапріо в кадрі виглядає настільки миттєвою, що важко повірити, що це просто заздалегідь відрепетирувана гра.
Сам Скорсезе пізніше пояснював, що в таких моментах реакція Лео була справжньою.
«Це був напружений майданчик»
Можливо, найцікавіше в архівних інтерв’ю 2006 року — те, що актори зовсім не описували зйомки як одну довгу веселу вечірку.
ДіКапріо називав атмосферу «tension-filled set» — напруженим майданчиком.
Скорсезе зібрав разом ДіКапріо, Деймона, Ніколсона, Марка Волберга, Мартіна Шина, Алека Болдвіна, Віру Фармігу та інших акторів.
Кожен хотів зробити свою роботу максимально добре.
А над усім цим висів сам Скорсезе — режисер, якого ДіКапріо вже сприймав не просто як постановника, а як наставника.
В одному з інтерв’ю Лео говорив, що Скорсезе здатний витягнути з кожного актора його найкращу гру.
І, судячи з того, що відбувалося на майданчику, він справді не давав нікому працювати на автопілоті.
Ніколсон, який не давав Лео розслабитися
Коли ДіКапріо, Деймон, Ніколсон і Скорсезе зібралися разом на інтерв’ю для журналу TIME, розмова дуже швидко перетворилася на майже дружню перепалку.
Ніколсон жартував із Деймоном, ДіКапріо приєднався до розмови, Скорсезе намагався втримати всіх у межах інтерв’ю.
Цей матеріал сьогодні особливо цікаво читати, тому що перед нами не відполірована пресконференція, а чотири людини, які щойно закінчили спільну роботу і вже можуть дозволити собі жартувати одне з одного.
Читайте повне інтерв`ю:
Мартін Скорсезе, Леонардо ДіКапріо, Метт Деймон та Джек Ніколсон із “Відступників” говорять про кіно, лють і куріння
У 2006 році ДіКапріо вже давно не був тим хлопцем із «Титаніка», якого переслідували папараці.
Навпаки — він свідомо уникав зайвої публічності.
В інтерв’ю Los Angeles Times Лео пояснював, що воліє зберігати приватне життя якомога далі від публіки: чим менше глядач знає про актора поза екраном, тим менше стороннього «багажу» він приносить із собою в роль.
Сьогодні ДіКапріо — один із найвідоміших акторів світу.
А в 2006 році він уже був суперзіркою, але все ще намагався відсунути власну знаменитість на задній план і дозволити персонажам говорити замість нього.
Біллі Костіган для цього підходив ідеально.
«Я поки не готовий бути режисером»
На зйомках «Відступників» ДіКапріо отримав ще один урок — наскільки складною є робота режисера.
У нього був величезний акторський склад, складний графік і безліч локацій.
І він жартував, що саме тому поки не готовий сам стати режисером.
Актор перелічував усе, за чим режисерові доводиться стежити одночасно: один актор, другий актор, майданчик, світло, команда, кейтеринг — і при цьому не втратити загальне бачення фільму.
ДіКапріо так і не став режисером.
Зате він продовжив працювати з режисерами, яких вважав великими майстрами.
І Скорсезе залишився найважливішим із них.
Історична ніч на «Оскарі»
Через кілька місяців після прем’єри «Відступники» перетворилися з великого кримінального фільму на головну історію оскарівського сезону.
На 79-й церемонії вручення премії Академії 25 лютого 2007 року картина отримала п’ять номінацій і чотири нагороди: за найкращий фільм, режисуру, адаптований сценарій і монтаж.
Але головна історія тієї ночі стосувалася Мартіна Скорсезе.
Після семи попередніх номінацій, п’ять із яких були в категорії режисури, він нарешті отримав свій перший «Оскар» за найкращу режисуру. Нагороду йому вручали Стівен Спілберг, Джордж Лукас і Френсіс Форд Коппола.
«Відступники» також отримали головний приз — «Оскар» за найкращий фільм.
Леонардо не був номінований за Біллі Костігана. Його номінація того року була за «Кривавий діамант».
Тобто фільм, який сьогодні багато хто вважає однією з ключових ролей ДіКапріо середини 2000-х, залишився поза акторською номінацією.
Натомість «Відступники» принесли йому дещо інше — ще один доказ того, що його партнерство зі Скорсезе стає особливим.
«Третій фільм» — і тільки початок
Якщо дивитися на «Відступників» очима 2006 року, ніхто ще не знав, наскільки довгою стане історія ДіКапріо та Скорсезе.
Тоді це була лише третя спільна картина.
Пізніше з’являться «Острів проклятих», «Вовк з Волл-стріт», а згодом — «Вбивці квіткової повні».
Але саме «Відступники» стали своєрідною точкою, де їхня співпраця остаточно вийшла за рамки «режисер знайшов хорошого актора».
Скорсезе знайшов у ДіКапріо актора, якому можна було довірити внутрішньо зламаних, нервових, суперечливих чоловіків.
А ДіКапріо отримав режисера, який не боявся ставити його в ситуації, де персонаж втрачає контроль.
Через 20 років
Сьогодні «Відступники» легко описати кількома словами: Скорсезе, ДіКапріо, Деймон, Ніколсон, Бостон, мафія, поліція, «Оскар».
Але архівні інтерв’ю 2006 року дозволяють побачити інший фільм.
Фільм, який тільки народжується.
ДіКапріо ще не знає, наскільки великою стане ця картина. Він говорить про Біллі як про людину з постійною панічною атакою, вчить бостонський акцент, жартує з Меттом Деймоном і намагається встигнути за імпровізаціями Джека Ніколсона.
Скорсезе ще не знає, що через кілька місяців отримає свій перший режисерський «Оскар».
А глядачі ще не знають, що спостерігають за третім епізодом співпраці, яка триватиме десятиліттями.
Мабуть, саме тому сьогодні так цікаво повертатися до «Відступників».
Не лише заради фіналу, перестрілок чи знаменитих реплік.
А заради того, щоб побачити Леонардо ДіКапріо в моменті, коли він уже став великою кінозіркою, але все ще шукав способи здивувати глядача.
І Мартіна Скорсезе — режисера, який, здається, знав, як саме це зробити.
